глядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками й кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию — аж йому голова паморочилась.
— Івась… Івашечко… Іванко… єдиний, маленький, — стогнала вона між поцілунками… — ти мій володарь, пан мій… кров мого серця, поезія життя… ти мій Ромео…
Потому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані перса, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі боки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розглажувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь з-під подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємничо.
— На! Це тобі.
По тонкому жіночому письму й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.
Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя що хотіла, могла робити.
Лист був насамперед довгий, на пяти-шости сторінках. Він був писаний трохи старим квітистим стилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфичним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витеснених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. „Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небес-
51
