274
3-го травня 1924
ЛІТОПИС
відав Портуґалію, Еспанію, Альбанію, Туреччину і Грецію, як Леандер переплив Геллеспонт і по двох роках вернув до Анґлії. Смерть матери, блискуча промова в палаті лордів, і в два дни пізніше дві пісні „Мандрівки Чайльд Гарольда“ (Child Harald's piligrimage). Поема мала небувалий успіх. Одної днини розпродано 18.000 примірників. Байрон „збудився знаменитим“. „Мандрівка Чайльд Гарольда“ — , це поетичний, незвичайно ефектовний образ того, що поет бачив, пережив і передумав за час своєї подорожі по світі. Прегарні описи природи, мальовані сміливо, ориґінально, мерехтливо, цікаві зустрічі й пригоди, історичні спомини й алюзії, все те хвилює, грає, міниться лініями й красками, як море. Все щось нового: нові вражіння, гадки й почування, що раз нові настрої. Байрон „скептик“, „мізантроп“, „мрачний дух руїни“, вміє захоплюватися, вміє любити, вміє стати в обороні поневолених Греків.
Небувалий успіх „Мандрівки Чайльд Гарольда“ заохотив його до дальшої праці. Між 1812 і 1816 являються: „Є Ґявр“, „Наречена з Абідос“, „Корсар“, „Лара“, й „Облога Коринту“. Герої і героїні цих поем мають богато спільних прикмет. Воня пристрасні, поривисті, непогамовані й необчислені у своїх вчинках, окутані імлою загадочности, пів демони, пів люди. Любов і помста, сентимент і порив хвилюють їх серцями. Невдоволені світом і собою, мов ангели стручені з неба, бунтуються проти людей і Бога, рвуть кайдани, допчуть ногами традиції та інституції, політичні й суспільні, релігійні й національні, — хочуть волі, безграничної волі для людини. В тій боротьбі зі світом і з собою зразу побіджують, а врешті всеж-таки гинуть, як усе на світі. Поруч них жінки, гарні, поетичні, вимріяні, до звичайних жінок мало подібні, але мужам своїм і коханцям вірні аж до смерти. Скрізь богато фантазії, незвичайна легкість творення; поетична форма раз пливка як морська хвиля, то знов етерична як блакити, то нагла як буря богата, і послушна думкам… Не кузня, а буря поетична…
Якась ворожка сказала раз Байронови, щоби він був обережним у 28 і 37 році свого життя.
В 27-ім р. Байрон оженився з баронесою Анною, Ізабелею Мільбанк-Ноель, образованою і богатою дівчиною, від котрої дістав був давніше гарбуза, а котра тепер, коли поет став славним і загально відомим, згодилася віддатися за нього. Гадала, що молодий лорд-поет вишумів уже і що з Дон Жуана зробиться він солідним мужом. Але Байрон, котрий від дитини любився і заєдно розчаровувався в любови, не змінив своєї вдачі. Годі було знайти жінки, котра була-б втіленням його Леіл, Зулейок, Медер, Гульнар, Анджіонін, Ад, Мір, Марин і других поетичних мрій. До того гроші, — ах ті гроші! Цеж найгірші вороги великих поетів! Байрон не числився з ними. Задовжив свій лордівський маєток. Екзекутори, не зважаючи на медові місяці молодого подружжя, стали навідуватися до них. Поет не мав того спокою, тої самоти, до котрої часто-густо утікав від гамору життя. Розійшовся з жінкою, а властиво вона з маленькою донечкою відїхала від нього до родичів й не вернула. Скандал… Аристократичний світ, а за ним так звана публична опінія стали по стороні жінки. Загал любить творити богів і любить скидати їх з пєдесталу. Байрон, як скоро став любленим і славним, так ще скорше зробився предметом нападів і всякого рода зневаг. Дня 25-го квітня 1816-го року покинув Анґлію, щоб живим до неї не вернути.
Бельґія, Ватерло, величні строфи третої пісні „Чайльд Гарольда“, Райн і Швайцарія. Тут зустріч з Шеллі, страшна картина розпуки „Темрява“ (Darkness), смілива рапсодія „Прометей“, поетичне оповідання „Шілонський вязень“ із знаменитим гимном до свободи (Eternal spirit of the chainless mind!) і початок ліричної драми „Манфред“, заснованої на нерозгаданих загадках життя, байронівська варіяція на тему Ґетового „Фавста“. Зимою поїхав до Венеції, весну перебув у Феррарі („Tacco“) а звідти відвадав Рим (The Nioble of Nations). Вернувши до Венеції кинувся в Мальстром рознузданих романтичних пригод, ніби хотів утопити в ньому себе разом зі своїм поетичним ґенієм.
Передчасно посивів, безсонність сіла біля його постелі, пропасниця стала підкрадатися до нього. Тоді, як Шевченкова німфа Егерія, завітала до нього молода і гарна графиня Тереса Гвіччіолі, котру 16 літньою дівчиною віддали за 60 літнього старця. 3 нею поїхав Байрон до Равенни і Пізи, забув про свій гарем, пережив найкращий свій роман.
Ґеній не потонув, лиш виринув з Мальстрому… Четверта пісня „Чайльд Гарольда“, комічне оловідання „Бенно“, повне привабливого гумору й несилуваного дотепу, свободолюбива „Ода до Венеції“ і „Мазепа“, жахливий гін на дикому кони крізь степи України, ніби якийсь символічний образ нашої історії. Цею поемою спопуляризував Байрон імя нашого гетьмана і зробив його одною з невмірущих тем у літературі і в мистецтві, Тоді почав теж свого „Дон Жуана“, котрого Ґете назвав „безмежно-ґеніяльним твором“. Пригоди Дон Жуана творять яку лиш дванацяту частину цеї обємистої поеми (16 пісень); побіч того — прегарна лірика з „ненавистю до людей, яка доходить до жорстокости і з любовю до чоловіка, що межує з глибинами ніжного привязання“ (слова Ґете); решта — це дотеп, жарти, гумор, сарказми, їдовита сатира, тріюмф зневажених євятощів, то знов мрія, кохання, поцілуї, грецька дівчина Гаіде, серед задуми на самоті в скалистій печері. Скок у безодню людського буття, сміливий лет на верхівя думки, мандрівка найтемнішими потайниками людського серця, схід і захід, північ і полудне, минувшина й теперішність, хоровід, орґія, думок, вражінь, малюнків — дійсно універсальний твір поетичний вінок на голові дивного поета.
Куди нище стоять траґедії „Маріно Фаліеро“, „Фоскарі“ і навіть „Сарданапаль“, хоч сильні тиради цього останнього велять читачеви забувати про недостачі характеристики і про брак локального тону. Зате містерія „Каїн“ вражає своїм демонізмом і найшляхотнішою красою анґлійської мови. „Каїн“ кінчиться епілогом „Небо і земля“. В Равенні написав ще Байрон свою „Візію суду“ (Vision of Judge-
