всі рожі з бережанських городів мандрували під її стопи, як одинокий доказ признання і вдяки, на яку міг спромочися бідний бережанський студент.
Мені й доси здається, що кращої молодиці, як покійна Теофіля, і кращої української дівчини, як її сестра Марійка, я на нашій сцені не бачив. Може тому що сам я був кращий ніж нині, а може дійсно були це такі знамениті артистки — не знаю. На всякий спосіб робили вони велике вражіння і взагалі театр Романовички будив любов до рідної мови, літератури, до рідного мистецтва. Його завдання, як чинника культури, переходило далеко поза межі нинішнього театру.
Покійна Теофіля, хоч жінка, тримала театр сильною рукою. І грала і співала і танцювала (навіть дуже гарно) й адміністрацію вела і при касі сиділа і про репертуар дбала; не знаю як вона з тим усім давала собі раду. Мусіла бути жінкою великої енерґії. Та ще одно. Театральна дружина на зверх представлялася гарно й культурно. Що там діялося в середині, не знати, але на вулиці, перед „публикою“, артисти виступали як справжні артисти. Плошевський ходив убраний як лорд, його рухи, хід, мова, весь його вигляд навівали пошану для театру і для артистів. Для нас, учнів бережанської ґімназії, український театр був явищем з якогось другого, кращого, небуденного світа.
Двома наворотами бачив я театр Романовички в Бережанах і це вражіння осталося мені до нині.
Часи змінилися. Прийшов Гриневецький (старший), Біберович, Курбас-Янович, Лопатинський, український театр у Галичині перейшов сильно хвилясту лінію підйому й упадку, сотки артистів і артисток пересунулися перед нами, деякі, як Біберовичева, Попелева, Лясковський, Клішевська, Радкевичівна, Лопатинська, Курбас, Юрчак і Рубчаки, як Кушнірева й другі, високо виросли понад уворень звичайних мандрівних артистів, а всеж таки Теофіля Романовичка і її театр осталися у моїй памяти…
Як доказ вдяки кидаю цих декілька слів, замість квіток на свіжу могилу одної з піонєрок українського театру.
Богдан Л.
6-го квітня: „Польські делеґати повернулись з такими умовами Хмельницького: в сенаті має засідати православний митрополит; унія має бути знищена; Чаплинський буде виданий Козакам; князь Вишневецький не матиме жадного уряду за Дніпром; гетьман сам зложить реєстр Козаків, які залежатимуть тільки від короля; воєводою в Київі буде виключно український шляхтич. Ці умовини вважають занадто важкими.“
20-го квітня: „Польща не хоче приняти умов козацького гетьмана Хмельницького і збірає проти нього війська. Гетьман Хмельницький з свого боку теж готується гарно приняти у себе Поляків.“
27-го квітня: „Турки і Татари знов надіслали своїх послів до Хмельницького, козацького гетьмана, щоби відмовити його від якої-не-будь угоди з Польщею і під'юдити його як можна більше до війни.“
11-го травня: „Полковник Тапиха, обвинувачений у змові кількох козацьких старшин проти гетьмана Хмельницького, був публично покараний на горло гетьманом[2], який готується до літньої кампанії, формуючи три могутних армії, головні ставки яких будуть: одна в Київі, друга в околицях Бара на Поділлю, а третя в Константинові. Все це сильно турбує Поляків, особливо мешканців Львова, де гетьман, як він хвалиться, буде на Тройцу. Спустошення Козаків в численних районах Польщі причинилися до страшенної дорожнечи життя. Король викликав з Прусії Мейделя[3] з 3500 жовнірами й прохав допомоги у трансильванського і московського князя. Останні мають гарні слова для обох партій, але використовують польські справи в своїх інтересах.“
18-го травня: „Гетьман Хмельницький надіслав числених гонців до Турків, Татар, Москвичів і Трансильванців, прохаючи їх негайно почати наступ на Польщу.“
18го червня: „Козаки вже біля Константинова, щоби ввійти в Польщу.“
22-го червня: Вістка про якусь неозначену побіду Поляків.
29-го червня: „Козацький гетьман Хмельницький перейшов Дніпро, себто Бористен, і направився до Львова.“
27-го липня: „Князь Радзивіл захопив в полон козацького ґенерал-поручника Glogatzky (Ілля Гловач?), якого посадив на палю живим, щоби помститися за жорстокости Козаків на особі польського делеґата.
Цілий серпень присвячений часописю облозі Збаража, а 1-го вересня читаємо про смерть київського полковника Станислава Михайла Кричевського в битві під Лоєвим, яка сталася 31-го липня 1649: „Krieczensky помер як від ран, так і від огірчення, що не дістав своєчасно обіцяної турецької допомоги і що знадто поспішно атакував Поляків, значна сила яких була захована в лісу[4].“
6-го вересня: Часопис мав додаток „Статті трактату між польським королем і гетьманом Хмельницьким“, що починався:
- ↑ Диви „Літопис“ ч. 6.
- ↑ Це Марко Топіга, „козак старинний“, полковник черкаський. (Україна на переломі, 153). П. Липинський, найкращий наш знавець Хмельниччини, був ласкавий вказати нам, що Топіга дійсно сходить зі сцени в 1649-ім р., але про те що він був покараний смертю, ніде не зустрічав вісток. В такому разі замітка Gazette de France має особливе значіння. Інформації її були завжди урядові, часто в ній співробітничали французькі амбасадори. Уряд дивився на Gazette de France як на свій офіціяльний орґан, докази чому я привожу в иншім місці.
- ↑ Перекручено з Вейгера. Ред.
- ↑ Оця вістка про „огірчення“ Кричевського відповідає тогочасним літописям (цитую по Липинському, ст. 162): „Коли привезеному до Радзивіллового табору… давні знайомі його шляхетство і його попередні заслуги випоминали, він… хапаючись за голову, одно повторяв: хиба-ж це мала річ тридцять тисяч людей стратити! І так помер він „не бунтівничих учинків жаліючи, а над стратою війська боліючи“…
