98
16-го лютого 1924
ЛІТОПИС
Заперечив також міністр рішучо поголоскам, буцімто Мала Антанта, наслідком югославянсько-італійського трактату, попала у критичне становище; що буцімто сей трактат був для нього самого великою несподіванкою й ударом. І знов нема найменшої підстави не вірити йому. За-богато спільних інтересів між державами Малої Антанти, щоб роздувати можливі суперечности! Той сам принцип доторкає і взаємин з Польщею. У нас, Українців, помічається нахил прибільшувати польсько-чеські суперечности і висновувати з них фантастичні комбінації на найблизшу будущину. З exposé виходить м. ин., що причина оставання Польщі поза Малою Антантою лежить більше по польськім боці, а не навпаки. Під адресом Польщі сказав міністр: „Порозуміння буде тим тяще, чим активніше виступить нова Росія в европейській політиці.“ В сих словах скривається пояснення тих причин, що здержують Польщу від приступлення до М. Антанти.
КАРПАТСЬКА РУСЬ стоїть на передодні виборів — не в автономний сойм, який по міжнародним постановам належиться їй, а тілько у праський парламент і сенат. Доси жила ся країна щось неначе в умовах абсолютизму; тепер державний закон з 1920 про вибір і склад загально-державних законодатних установ, посольського дому і сенату, розтягається і на неї: руські посли з автономної території появляться у Празі.
Який буде склад руського заступництва, се при партійнім хаосі за Карпатами трудно вгадати; та який він і не був би, то два національно-політичні питання без сумніву обєднають усю репрезентацію: питання дійсної автономії і питання границь. Щодо сих останніх, то поза К. Русю мало хто знає, що приблизно ⅓ української території, все на захід від р. Уга, не входить у склад „автономної“ провінції, тілько призначена на утоплення в чесько-словацькій більшости. Ось де незагоєна рана українсько-чеських взаємин! Не заслонить її корупція ширена між українськими еміґрантами в самій Чехії.
ТАТАРСЬКІ ВІСТИ з Московщини не переводяться. Хоч би й як критично ставитися до них, то вони за довго тревають і за часто поновляються, щоб їх іґнорувати цілком. Es muß doch etwas faul sein im Staate Dänemark. Що саме діється там? Може бути що Троцький найлояльніша людина у світі, а червона армія найбільше дисциплінована; може бути що в Совнаркомі і всяких инших комах панує згода; може бути що нове визнання Совітів дещо зміцнить їхнє становище, а деякі далекі вигляди на закордонну позичку зґальванізує ще раз їхній господарський орґанізм і полатає фінансове безладдя; та одного певно бракує в Росії, такого чого не легко набути. Себто авторитету; морального і політичного; серед упривилейованих і серед мас. Останній авторитет пішов з Ленином до гробу. Як він витворився і на чому основувався, се неважно; досить того, що він був, що коло його особи творилася леґенда — необхідна на Сході для виконування влади. І криза політичного авторитету належить між найтящі. Як його віднайде совітська Росія? І чи взагалі віднайде його? Отсе питання: бути — не бути для сучасного режіму. То-ж кождого дня можемо почути про несподівані події на Сході.
Пощо довго лаяти минуле, якщо се не має принести пожитку сучасному? Будущини ради, не треба побоятися жадного зусилля, щоб зарадити сучасному нещастю. (Тукидидес)
НАША стаття „З галицької траґедії“, у 2-ому зшитку „Літопису“, викликала незадоволення „Діла“. В огляді преси, під заголовком „Хто є виновником лиха?“, у 27-ім числі с. р., подає воно другу частину статті — ту що обговорює роль преси в останніх роках галицько-української політики — і приточує до сих виписок свої полемічні замітки. „Діло“ признає згори, „що богато слушности містять у собі стрічки „Літопису“, а радше (?) його редактора,“ одначе жаліє над сим, що той редактор буцімто „відповідно не розміщує світла і тіней“, може несвідомо, а може свідомо… Далі протестує воно проти міряння сучасної української преси передвоєнною мірою (а якою?); перечить, буцімто українське громадянство Галичини бере 99,99% своєї політичної мудрости з своєї преси; натомість упевняє, що „99,99% громадянства сьогодня черпає свою політичну мудрість не з преси, тілько з поголосок, чуток, нашіптувань, або з мутних джерел такої „преси“, якої перед війною у нас не було“ (й ось таки порівнання з ранішими часами!); закидає, що буцімто й „Літопис“, чи його редактор, приєднується до тих нових орґанів преси, що „тілько те й роблять, що сіють недовіря до „Діла“, деякі навіть з наказу і за спонукою людей, яких народ виніс був на найвищі щаблі“. І якщо громадянство навчилося нетерпимости, некритичности, фразерства і нещирости в політичних питаннях, то — на погляд полеміста — не від самого таки „Діла“, а від тих чинників, „які взяли на себе обовязок дипломатично виграти галицьку справу на міжнародній арені, які фактично вели галицьку політику до 14-ого березня, і які тепер стають на голові, щоби дальше задержати в своїх руках провід нашої політики, не тілько за границею, але і в краю“, і тому, мовляв, докори треба звернути в їх бік, а не в бік „Діла“, яке було тілько „посередником“ у навчанню нетерпимости, некритичности і т. ин. Перемішавши сим способом питання відповідальности за означену політичну акцію з питанням політичного виховання громадянства пресою — „Діло“ складає всю вину за сьогоднішний стан преси тілько „на тих, які а) ту пресу всіми способами терроризували, або б) іґнорували її тоді, як ще був час остерегти громадянство від обману, самодурства і дурних учинків“.
В сім місці кінчиться оборона „Діла“, а починається наступ на редактора „Літопису“. Бо під винуватцями катеґорії б) воно розуміє в першій мірі С. Томашівського. Він, мовляв, належить до тих, „які були, або повинні були бути в курсі справи і які — на жаль — мало виявили чесности, прозорости, контролі, крити-
