Та що йому самому, видно, не було часу зі мною морочитися, то він наказав якомусь козакові відвести мене до штабу. Той провів мене один квартал і передав дальшій стійці. Так, змінивши три варти, потрапив я до штабу. Чого мене заарештовано, той козак, що привів мене, вже не знав.
Під штабом стояли вишикувані юнкери, і якийсь полковник казав їм промову. Він зачитав радіо, одержане від Керенського, що повстання в Петрограді ліквідовано, привітав юнкерів із перемогою й оголосив їм, що зараз вони підуть громити кубло київських бунтівників.
Мене повели догори. Назустріч сходами спускався якийсь військовий, видко, високої ранги — виявилося, що то був сам начальник штабу. Я до нього. Вдав собою плохенького ображеного обивателя, що його ні за що, ні про що затримано на вулиці. Полковникові ніколи, він поспішає, квапиться й умовляє мене йти нагору, до чергового адьютанта, що розгляне справу й мене відпустять. Та я не вгаваю. Цілком ясно, що адьютант насамперед запитає прізвище, а в газетах того дня надруковано, як ми виходили з Ради. Цілком ясно, що тут мене й „зацапають“.
Я рішуче заступаю полковникові дорогу, беру його за ґудзика й заявляю, що нікуди не піду. Витягаю свої документи й, ретельно прикриваючи пальцем прізвище, тикаю йому під самий ніс, що я викладач політехнікуму, я не припушу, щоб мене мене без жодної провини затримувано на вулиці через те, що хтось там бунтує.
Полковник хоче звільнитися й наказує мене випустити, та тут уже я не згоджуюся. Я боюся, щоб знову не стрінутися з тим, що мене затримав, і заявляю, що без конвою я не піду. Вимагаю, щоб мене охороною випроводили до Хрещатика. Полковник згоджується, і мене з двома юнкерами випроваджують.
І справді, знову на вулиці зустрів мене той самий клятий вахмістр. Але, побачивши, що мене ведуть двоє юнкерів, він, очевидячки, подумав, що мене заарештовано, і не втрутився до справи.
Юнкери відпровадили мене до Хрещатика. Я їм подякував, а сам зайшов до першого, який трапився, під’їзду і із швайцарської встиг позвониги П’ятакову до палацу, що зараз на них нападуть. Швайцар здивовано слухав мою розмову, та проте нічого не зробив.
За кілька кварталів я знову підійшов до телефону, але міська станція відповіла, що з палацом зв’язок перервано. Пострілів не було чути, і я собі зміркував, що палац захоплено зненацька. Як виявилося згодом, так воно й було. Наших товаришів мало не пошматувала озвіріла козачня.
Якби не меншовики, то там би вони й загинули. Меншовики, як і завжди, вагалися. Це врятувало життя товаришам.
