Сторінка:Літопис революції. № 4 (37) (1929).djvu/148

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

Та що йому самому, видно, не було часу зі мною морочитися, то він наказав якомусь козакові відвести мене до штабу. Той провів мене один квартал і передав дальшій стійці. Так, змінивши три варти, потрапив я до штабу. Чого мене заарештовано, той козак, що привів мене, вже не знав.

Під штабом стояли вишикувані юнкери, і якийсь полковник казав їм промову. Він зачитав радіо, одержане від Керенського, що повстання в Петрограді ліквідовано, привітав юнкерів із перемогою й оголосив їм, що зараз вони підуть громити кубло київських бунтівників.

Мене повели догори. Назустріч сходами спускався якийсь військовий, видко, високої ранги — виявилося, що то був сам начальник штабу. Я до нього. Вдав собою плохенького ображеного обивателя, що його ні за що, ні про що затримано на вулиці. Полковникові ніколи, він поспішає, квапиться й умовляє мене йти нагору, до чергового адьютанта, що розгляне справу й мене відпустять. Та я не вгаваю. Цілком ясно, що адьютант насамперед запитає прізвище, а в газетах того дня надруковано, як ми виходили з Ради. Цілком ясно, що тут мене й „зацапають“.

Я рішуче заступаю полковникові дорогу, беру його за ґудзика й заявляю, що нікуди не піду. Витягаю свої документи й, ретельно прикриваючи пальцем прізвище, тикаю йому під самий ніс, що я викладач політехнікуму, я не припушу, щоб мене мене без жодної провини затримувано на вулиці через те, що хтось там бунтує.

Полковник хоче звільнитися й наказує мене випустити, та тут уже я не згоджуюся. Я боюся, щоб знову не стрінутися з тим, що мене затримав, і заявляю, що без конвою я не піду. Вимагаю, щоб мене охороною випроводили до Хрещатика. Полковник згоджується, і мене з двома юнкерами випроваджують.

І справді, знову на вулиці зустрів мене той самий клятий вахмістр. Але, побачивши, що мене ведуть двоє юнкерів, він, очевидячки, подумав, що мене заарештовано, і не втрутився до справи.

Юнкери відпровадили мене до Хрещатика. Я їм подякував, а сам зайшов до першого, який трапився, під’їзду і із швайцарської встиг позвониги П’ятакову до палацу, що зараз на них нападуть. Швайцар здивовано слухав мою розмову, та проте нічого не зробив.

За кілька кварталів я знову підійшов до телефону, але міська станція відповіла, що з палацом зв’язок перервано. Пострілів не було чути, і я собі зміркував, що палац захоплено зненацька. Як виявилося згодом, так воно й було. Наших товаришів мало не пошматувала озвіріла козачня.

Якби не меншовики, то там би вони й загинули. Меншовики, як і завжди, вагалися. Це врятувало життя товаришам.