гане, нічник тебе уплодив. Гей, шануйся коли хоч, бо далебіч колись тмумно-здо-тло спишу на спині, пам'ятатимеш до нових віників і до судної дошки, покіль аж пороху на очі насиплють» — тільки й управилася коротко й неповно сказати Дюдиха.
«Не лайся, жінко» спокійно моргнув горянин Андрій Дюдя. «Ходімо до хати, побалакаємо». Але Марта не відразу заспокоїлася. У неї була та хороба, що в місті зветься неврастенією, а в селі за браком академічних словників узивається просто вредною язикастію. «Так це ти, чоловіче, — певнівшим голосом сказала Марта. — Так це ти ото витріщив сліпні, а нічого не бачиш, бодай тобі очі повилазили, щоб тебе пекло та варило, щоб ти не знав ні вдень, ні вночі спокою плювати жінці своїй межи очі».
Та Дюдя вже підійшов до хати й діставав ключа з-під каменю, що лежав коло приспи. Не поспішаючи, він одімкнув замка, сховав його в кишеню, одчинив двері і увійшов у хату. Далі він одшукав лямпу, похукав у скло і засвітив ґніт.
Востаннє з темряви перед ним народилася його хата. Серед низької закіпченої стелі звисала бантина, на кілку висів висохлий вінчик часнику. Коло розбитого, заклеєного газетою віконця стояв покарбований стіл, і на столі виблиснула бляшана коновка з одкрученим вухом. Зі стіни роззявив рота
