ящики з бакалією і барила з пивом. На одній, перекритій парусиною, сиділо чотирнадцять душ: монтери з Саратова, геолог у калошах, один озеленювач солонцюватих земель у фетрових валянцях, один командир відділення, два тріангулятори і одна бочка з бензином.
Астрахань одтавала. Уже ваговози не ходили через Волгу льодом, а перевозилося груз на підводах. У видолини сповзла з горбів грязюка — немов крем-брюле.
Жовтий шлях спускається до річки під назвою Балда. Тут уперше забурились машини — в трьохстах метрах від міста. Уранці був морозець — якось можна було б їхати. Тепер же все розгасло. Задні колеса буксували в болоті. Машина ревла, занурюючись чимраз глибше в жовтавий мул. Вперед! назад! вперед! назад! — і колеса закопалися в грунт по саму маточину.
— Вилазь, вилазь, вилазь, вилазь! — закричав шофер покритої машини татарин Кабір.
Тріангулятори глянули один на одного. Вони зблідли, їх трусило найбільше, адже вони сиділи на задку машини, щоб скоріше було вистрибувати, коли машина, не приведи господи, провалиться під лід. Той, який був молодший і рудіший, сказав до того, який був старіший і сивіший:
— Бачите, Олексію Сергійовичу! Він каже „вилазь“.
Той, який старіший та сивіший, з вусами, як у Тараса Шевченка, одказав:
— Бачите, Сергію Олексійовичу, куди ж ми виліземо? У таку грязюку!
Та вже монтери перелізли через тріангуляторів,
