дахом будинку, на самім вершечку моделі бурової вишки звили гніздо два підсокілки і от, кружляючи навколо нього в прозорому небі, вони ловили жуків, що вилетіли в вечірню подорож.
У домі культури ішла п'єса Островського, поставлена аматорським гуртком, зала була повна. Вона буває порожня, коли грає заїжджа русько-українська трупа, древні халтурники й халтурниці, які існують тут на тій підставі, що, мовляв, порядний колектив у пустиню не поїде.
Нагорі була репетиція струнного оркестру, а поруч відбувався шаховий турнір. Музиканти грали добре, а шахматисти погано; на дошці чудо змінялося на чудо, немов у старовинній феєричній кінокартині: партнери підставляли один одному фігури, народжувались нові ферзі і гинули від хитроумного хода конем, нарешті хтось схотів узяти хід назад на тій підставі, що його ферзя не попередили про удар.
Внизу в великій світлій кімнаті у два ряди стояли дитячі ліжка, і широколиця жінка розважала, годувала, укладала дітей, що їх батьки прийшли на спектакль.
Почався антракт, струнний оркестр заграв у фойє фокстрот, і раптом в усіх коридорах, біля вішалки, біля виходу все ударилося в танець.
На вулиці зовсім стемніло. Зілля стало синяве від електричного світла, вітер ущухав, і з висоти театра колосальним голосом заспівав московський баритон.
