що після нього знов залишився в подертому бешметі. Знову він голодував кожну весну, аж от прийшли радянські люди, і Кизил Бас навчився їсти хліб весною. Він знав степ, як чисте обличчя своєї жінки, показував радянським людям шляхи, місця, де можна копати криницю на солодку воду і старі землянки, щоб ночувати. Дізнавшись, що радянським людям потрібна нафта, він засідлав коня, з'їздив на Кос Чагильські дюни і привіз звідти шматки киру — застиглої в піску, вивітреної нафти. Геолог Авров накреслив геологічну карту, і Лаврентьєв вирішив бурити на промислову нафту.
Так починається історія Кос Чагила і от на сцену виходить завтранспортом. Одне діло завідувати транспортом денебудь на твердому заасфальтованому місці, але зовсім інша справа транспорт у прикаспійському степу. Тут звичайна людина ні до чого, потрібний орел!
На завідувача транспортом і був обраний моряк і командир полку Костя Селезньов, саме на тій підставі, що „нема такого місця, де Костя не проїде!“ Середньої статури, із квадратними плечима, білявий блакитноокий Костя чоловік не багатомовний. Його повільний бас знають головне в двох словах: „Заводь!“ (тобто машину) і „Чепуха!“ (тобто всякі перешкоди в дорозі). Розповідають, що в одній подорожі по степу, де брало участь технічне керівництво, забули взяти хліб, і це з'ясувалося тільки коли заночували. На машині були попсовані ліхтарі. Костя вийшов у двір.
— Заводь! — мовив він до шофера інфернальним басом.
