Кос Чагил. І то зараз! Але як зробити — не знаю. По воді, думаю, і Костя не проїде. Так?
Костя видавив з себе якийся звук, чи „з“ чи „ч“, але Лаврентьєв саме не дивився на нього. Він стояв біля вікна. Воді не було краю. Урал заходив за горизонт, залізницю на Доссор розмило небувалою повіддю. Вони сиділи на острові. Хтось із присутніх у сто перший раз почав підраховувати, чи не можна почекати, поки висохне Емба.
— Перевезу, Якове Васильовичу! — сипло сказав Костя.
Лаврентьєв швидко повернувся від вікна. Він чекав цих слів.
— За скільки днів?
— До першого травня. П'ятнадцять днів!
— За п'ятнадцять днів? Тільки всього! Треба ж ще поїхати подивитись. Га?
Але Кості вже не було. Він вийшов на двір.
— Заводь!
З ним поїхав дорожний майстер Бурлаков і зававтотранспортом Катін. Передовсім поїхали на Жилу Косу пробувати ближчої дороги, що йде понад морем. У найвужчих місцях води було біля двохсот метрів, вода ще прибувала.
Вертаючись до Жилої Коси біля Асан Кет Кена, сіли в стару остожину — глибокий рівчак, що оберігає сіно в стогові від скотини — її не видно було під водою.
Утрьох увійшли в воду і силкувалися зрушити машину. Машина не йшла, задні скати чимраз глибше
