Сторінка:Майк Йогансен. Кос Чагил на Ембі (1936).djvu/66

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Урала, захопили всі сіножаті на зауральній стороні, не давали їм навіть брати сіль з солоних озер, по той бік, у сорока кілометрах від Урала. Киргиз-казаки голодували, ще й зараз у степу стоїть дерев'яна вежа, що відрізала їх від води, риби, сіна й солі. Зате ж уральські козаки жили, немов у країні лотоса. Той лотос був — короп'яча голова. Хто з'їдав короп'ячу голову, той навіки зоставався в Гур'єві, не мав сили звідти виїхати, така вона жирна й смачна. Тіло коропа викидалося назад у ріку.

Уральські козаки жили багато й чисто. Це була каста привілейованих куркулів, майже поміщиків. Козацький письменник Желєзнов писав, що всю кров свою він готовий виточити за уральське козацтво, а киргизи можуть подихати, коли хочуть. Як усі мешканці пустині, козаки давали напиться й поїсти подорожньому, але хазяйка викидала ковша, з якого пив чужак, а хазяїн не дозволяв подорожньому хреститися на свої ікони.

Тепер навколо чорного міста ростуть присілки вільних рибалок. Колишні кочовники киргиз-казаки тепер мають золотодонний Яік і запливають далеко вглиб моря, куди не наважувалась ледача куркульня, якій зручніше було винищувати рибу в гирлі.

Від уральського козацтва зостався тільки дерев'яний кістяк станиці.

Ми ввійшли в неї ввечері, перейшовши міст на плашкоутах з нового го́рода. Під довгоденним вітром стиха рушив Урал. Тут не буває льодоламу, попереду вітер, гойдаючи важкі плашкоути, розмелює лід коло