Перейти до вмісту

Сторінка:Майк Йогансен. Оповідання про Майкла Паркера (збірка, Харків, 1931).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вульсійно меле лапками в морознім небі. Мисливець же й не подивився на нього, він знає: раз був вистріл, значить заєць є; він шукає в снігу затвор від бердані — сніг м'яко рипить, хропе під його ногами…

Майкл Паркер і справді почув, як злегка рипить сніг крізь гуркіт поїзду, крізь тисячі ударів частин об виступи рейок. Він протер очі — рипіло й хропло десь поблизу його — Марк Кедлі спав на спині, задерши ноги на чемодана.

Високо на скринях із частинами комбайнів Паркер і Кедлі проїхали селом до сільгоспкомуни „Зоря“. Терешко з перев'язаною пикою наганяв пару добрих коней.

Коло того місця, де виливали нову хату, Марк Кедл став сіпати Терешка за рукав. Терешко спинив коней.

„Соломобетон“, пояснив Терешко. „Щоб збудувати цілу хату, треба три десятки дощок. Межи дошки напихують соломи, заллють глиною, баби потанцюють, глина підсохне. Тоді дошки підіймуть вище і оп'ять заливатимуть тим самим маніром“.

Марк Кедлі схопився з воза, підійшов до будови й став уважно роздивлятися. Мов колосальний циркуль розкарячив він свої довгі ноги. На вулиці збилася невелика купка народу, що вже вилупила баньки на строкаті ґамаши Марка Кедлі. Двоє чорнявих молодців у лискучих чоботях, із фасонними паличками стояли оддалік і похмуро дивилися на підводи. Тепер уже Терешко сіпнув за рукав Марка Кедлі.

— Он, — сказав Терешко, — Гнат і Іпат. Тут жив жандарм; добре жив і багато. Оце його сини. Їдьмо вже, годі дивитись. — Підводи знову потягнулися вулицею.

— Що ж вони тут роблять? — спитав Паркер.

— Так що й нічого не робитимуть, — одказав Терешко.