потрапляв на мілкі місця, а зараз зайшов на глибоку містину в дельті струмка. Отже я одкинув усякий сумнів і, вибравши недалекий вогник, пішов на нього. Це мала бути щогла з ліхтарем на хане.
Я йшов та йшов, покинувши думати про путь, просто на вогник. Так я пройшов кілометрів з чотири. Хане мусіла бути зовсім близько, і вогник мусів піднестися над чорним обрієм на височінь щогли. Але він не блимав так, як і попереду, на темному тлі земнокругу. Можливо, що я невірно розрахував відстань і темп своєї ходи. Я пройшов ще кілометрів зо два. Вогник, як і раніше, був на землі, низько.
Нарешті, мені стало серед ночі ясно, як удень, що це не була щогла хане. Якийсь чудний шум, неначе гомонів сосновий бір, давно вже супроводив мою ходу. Тепер він виріс і повиразнішав. Це було море. Я ішов просто на море і, мабуть, недалеко вже був від селища Кара-Кишти. Вогник же був, мабуть, якийсь маяк, чи сиґнальний ліхтар при березі Каспія.
Отже, я повернув назад, розраховуючи так, щоб шум моря був мені ззаду, і знову пішов швидкою ходою. Була морозна ніч, я ж був мокрий до пояса, і спинятись чи відпочивати мені не випадало. Десь за півгодини я увійшов знову у мілковіддя.
Це міг бути лиман. Це могли бути виливи рижових полів коло селища Кучі. Це могли бути саги довженного болота, що тяглось аж від залізничного мосту до селища Сарван, за селище Сарван, і розгублялося десь межи водами рижових піль і межи водами лиману. Це могли бути, нарешті, зовсім нові, невідомі мені болота. Але я вже бачив, що віддалявся від моря. Далеко ліворуч
