Машиніст Лисун, машиніст Косенко і я сіли на паротяг, що йшов на південь у Баку. На станції Араблинській ми вилізли — був гарячий зимовий день, сніг весело станув і сонце пекло, як у нас восени. Перейшовши річку Рубас, ми пішли в гори. Ми йшли високим берегом провалля, де протікав Рубас. На коліні провалля гніздився авул; покрученою гірською доріжкою біг верхівець у чорній бурці з рушницею за плечима. Це не був ні воїн, ні мисливець, ні навіть князь. Просто з якогось гірського далекого авулу звичайний собі чоловік їхав у своїх справах у Дербент.
Ми обійшли коліно і пішли вгору праворуч. Провалля ставало каменясте. Табун камінних голубів крутився над скелями; обірваний пацан вискочив з авулу і гукав нам, показуючи на голубів. Але нам треба було йти ще далеко і ми покинули долину Рубаса.
Півколом лягло камінне кладовище, але на надгробках не було хрестів, написи були чудною стародавньою мовою і писані не тюркським алфавитом.
„Це єврейське кладовище“, сказав Лисун, „он той авул далі — то гірські євреї“.
Гірські євреї, інакше вони звуться тати — це дуже цікава нація. Балакають чистісінькою староєврейською мовою, якою ніхто в світі не балакає, окроме них. Вірою своєю вони мусульмани, а з походження невідомо хто, тільки в усякому разі не євреї і не тюрки.
Коли ми проходили повз авул, ідучи на українське селище Хач-Манзель, я хотів збити голуба. Але Лисун схопив мене за руку. „Коло єврей-
