дів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа прядива і така сама купа овечої вовни.
„Ну, як“, сказав машиніст Лисун, „будемо значить гуртом землю робити“. Баба не одповіла нічого. Видно було, що вони зберігали ворожий невтралітет до ідеї колективу. „Що ж“, сказав далі Лисун, „коли косовиця, то й діди ваші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть що непогано буде і землю гуртом орати“.
„Так то косовиця, а то землю орати“, сказала хазяйка. „Косити гуртом тільки й треба, а як із землею, то ми ще не знаємо, як воно буде“.
„А чи є у вас такі, що без права голосу?“ запитав я. „Як вони?“ „Є й такі“, одповіла хазяйка, „і вони в колективі“.
Поки бабуся накривала на стіл і прошкандибала з хлібом і солоними огірками, ми з Лисуном розпитували в хазяйки, чи є в них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колективу. За багатого в селищі Хач-Манзель вважається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі в усіх було нарівно — це селище вже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл даґестанських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.
Отже і люди там з усяких земель України, і землю ділилося між ними нарівно. Куркулі тільки но почали були народжуватись на ґрунті виноградарства і це народження при-
