дів на цю справу можна було б довго і весело сміятись, коли б більше не хотілося плакати.
Той самий мій товариш, географ і поет, якось їхав трамваєм у місті Харкові, поспішаючи на вокзал. Коло його на лаві сиділа літня вже циганка і на руках у неї була дитина, світліша од неї на колір. Напроти на лаві сиділа одна тітка із тієї категорії, що домішують у молоко крейду вапно, а потім продають його на Благовіщенськім базарі, дбаючи здоров'ям пролетарських дитинчат. Поруч із тією тіткою сиділа друга в шовковому капелюсі і в інтеліґентних черевиках.
Помалу, в міру того, як трамвай посувався Свердловською вулицею, у тітчиній душі страшний закрався сумнів, дивлячися на дитинча, що ніжно горнулося до циганки, хоча й було дещо світліше од неї на колір.
„Чудно“, казала тітка молочної категорії, „циганка чорна, а дитина біла“.
„І правда, чудно, знаєте“, одповіла тітка в інтеліґентних черевиках. „Кажуть, що тепер стали вчащатися такі випадки, що циганки крадуть дітей“.
Тітки побалакали між себе ще хвилини зо дві і прийшли до висновку, що цього діла так покинути не можна, а доведеться, мабуть, звернутися до міліціонера. На сусідній лаві знайшовся ще один йолоп у сірім костюмі, що підтвердив тітчині сумніви, і теж висловився за те, щоб викликати міліціонера для консультації.
Слухаючи тих розмов, циганка засовалась на місці і почала шукати очима дверей, передбачаючи ночівлю в районі і дуже довгі й непотрібні пояснення.
