парус і навіть клівер. Народ уміщався в ямі помежи чардаком прови і стерном. Навколо іржаві залізні стіни, обліплені людом. Люд метушився, пхався і лаштувався на своїх і чужих кошах — небо і повітря були десь нагорі і в посудині запанували запахи. Був день, середина дня, полудень, але посудина пахла ніччю.
До всього ще не було чого курити. Терпіли. Прохали. Знов терпіли. Так добилися до фарватеру.
Лиман — мілкий. На ньому є величезні простори, де людина може ходити пішки серед цього все-таки моря. Так далеко, дуже далеко простяглася путь, позначена аж до обрію тичками і буями. Цією путтю прийшов здаля, з Херсона, прекрасний радянський пароплав „Котовський“. Він навис над посудиною як білий слон, милостиво спустив трап, і люди полізли на його спину, по одному, чіпляючись за поручні, оглядаючись на зелену воду десь далеко внизу.
Опалені сонцем, отруєні запахами, позбавлені цигарки, не виспані, ми ступили в прохолодні коридори між койл кодоли, між зручні лавки, між чисто поштриховані переділки. „Котовський“ підняв трап. Забурувала вода під кормою, і ми поволі відірвалися від залізної посудини.
„Котовський“ прийшов у Очаків. Ввесь час нічого було курити. Очаків був за кілометр від пароплава — буксирним катером перевезено всіх на берег. Прикрою горою наші клунки поїхали на наших спинах до міста.
