шепотинника, ми силкувалися дістати відомості про діда Орція, бо він видавався нам справжньою героїчною постаттю ударника попри свою примітивність. Терентій Пожа згодився нам допомогти, але від того нам не полегшало. Та виявилося, що коли в нього нічого не запитувати, то він прекрасно умів розповідати.
„Дід Орцій, — сказав Терентій Пожа, — це мій бриґадир. З ним я ловив бички ще за отаманського часу. Ловили ми з ним і оселедців на Лимані, й осетра в морі, і тюльку, і камбалу, і всяку рибу. Тільки від того нам не було легше. Бідували ми з ним добре й повну випили гіркої“.
„Хоч такого спеца, як дід Орцій, комсомолець, треба пошукати добре і чи й найдеш. Як у море вийдемо, так де твій отаман. Немає й слуху. Дід Орцій командує. А як у берег прибились, так знов отаман. Рибу доглядає і продає“.
„Що вже вони познущалися з нас, що вже дурили й обкрадали, те розповісти трудно. Довго треба розповідати. Но тепер прийшов їм саксаган. Є ще такі місця, де вони попролазили в бриґадири — та тут дід Орцій не дасть. Йому не заб'єш баки спеціяльністю. Він сам моряк і таких моряків мало“.
„Позаторік треба було, хоч кров з носа, відіслати шаланду до Очакова — по людей. Посуда була…“
„Яка посуда?“ — необережно спитав хтось з нас.
„Посуда? Звісно, яка — посуда. Посуда, кажу,
