подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.
Ми йшли вподовж берега — як табун рожевих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.
Це була весна 1931 року і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур'ян серед солонців — стерня суворої зими — між лагунами і озерами витягались солонцюваті і піскуваті коси, ми лявірували косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.
Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки поривались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камки і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.
Далі йти було трудно — чимраз ширше розливалися плескаті лагуни — це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кроншнепів.
Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо, на цю солонцювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним
