що народ у коридорі не люди, а татари. Вони сплять один на одному у коридорі коло віників і помійниць і коридор повний того меланхолійного, кислого запаху, у якому почувається то бараняча шкіра, то кислий людський піт.
Як сказано, п'ятеро мисливців, а були вони машиністи і залізничники, розташувалися в офіціяльній кімнаті дежурного по станції.
«Вепра», сказав Приходько, «треба бити круглою кулею». Круглою ж кулею б'ють також і татарина, бо жакан, хоч і летить далеко, але точно не влучає. Досить маленької билинки, чи тоненького сучка, щоб той жакан пішов на півсажня вправо, або вліво».
«Дрохву ж, навпаки, б'ють шротом і дуже треба брати вперед. Торік коло Араблинської не було нікого, хто не вбив ви, бодай із півдесятка дрохов. Здорові дрохви, але худі».
«За той сезон, що був, я убив тридцять чотири вепри, але свинятини ми їмо мало — набридло. Я продав їх на базарі — сімейство одяглося, купили ми трельяж, а це шукаю грамофона».
Приходько поклав собі під голову сумку і ліг долі.
«Знаєте що, братця», сказав машиніст Лисун, «тепер весь кабан по кущах, а то й просто лежать сучі сини у траві. Ми з Косенком ганяли хохітов, то один вискочів пудів на дванадцять і побіг у лісок. Я й біг йому навперейми і управився вистрелити, тільки кулі не було, то і він пішов, падлюка, далі».
«Но все ж таки, я його дробом зачепив. Із його капало, як з кабана. Верстов ішов, по сліду, із п'ять, но так і не взяв».
Машиніст Лисун поклав під голову сумку і ліг долі. Ще скілька душ розповідали про вепрів, про дрохов, про гусей і навіть про качок. Тоді всі поснули, а за півгодини знову схопилися й пішли на передгір'я.
Солонцюватою пустелею, хиляючись від сну, хлюпаючи по воді, плутаючися ногами в бур'янах, один за одним, низкою ми йшли на передгір'я. Було зовсім темно, стежки не було видно і люди ішли, як п'яні. Зненацька, вся компанія
104
