Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам з ним зустрівшися у лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його і від Чапура залишаться тільки дванадцять шевських цвяхів.
Ми вийшли з селища Хач-мамзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про національний антагонізм у Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, ворогують між собою, ворогують із містами, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже не легко сказати, як там треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там у Даґестані національне питання тісно зв'язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем: воно виринає на найнесподіваніших місцях і місцевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.
Вранці другого дня стало ще тепліше. Ні одної хмарки не було на небі і година була така ясна і заспокійлива, що кілька душ дербентців і з ними і Феська-хуліган взяли рибальську шалянду і виїхали в море.
Ясної, теплої години мені нічого було робити в степу і я зостався вдома. Хазяїн мій добрячий, кругловидий гігант роздобув вина і поточилася бесіда на всякі місцеві теми.
І залізничник хазяїн, і жінка його, людина справедлива й розумна — рідкі люди серед некультурних «европейців» Дербенту, все ж таки, сильно нападалися на тюрків, на гірські племена Даґестану. Я так і не добрав, за що вони на їх сердились, і мені здається, що це був просто вплив тієї самої проклятущої культуртреґерської традиції, що панує в усіх залізничних висілках уздовж Каспійського узберіжжя.
Бо вони обоє погодилися, що тюрки ввічливі і виховані, що горяни гостинні і віддають усе своє, хоч би й чужому чоловікові, що вони поселяють гостя у найкращій своїй хаті, в якій самі не живуть. Можливо, що в їхніх міркуваннях
112
