Ман — француз. Він десять років жив у Парижі і над усе поважає поезії Андре́ Шеньє. Крім того, він — єврейський письменник.
Здається, що ми були в «тамбурі». Французи називають tambour'ом простий військовий барабан, у нас же так називається ота сама частина вагону, звідки легко пройти в убиральню і де «пасажирам під час руху потяга стояти забороняється». З нами був ще хлопець з бібкурсів — це був третій, а решта делеґації була у вагоні, де забороняється тільки «плювати, сорити, ламати попільниці, їздити без квитка, возити коней і тормозити потяг без достатніх причин», а стояти можна, скільки серце схоче.
Третім порушником залізничних правил був бібкурсант, а щоб коротше сказати — слухач Всеукраїнських Короткотермінових Курсів Бібліотечної Справи. Бібкурсант був комсомолець, поважав нову українську літературу і мав удосталь цигарок у коробку і ще цигарки в грудній кешені пальта, бож запас їсти не просить.
Падав дощ, і я поясняв бібкурсантові про українську літературу.
Я думаю, що після того була ніч і ми полягали спати. Крізь сін я чув диспут межи робітничою і письменницькою частиною делеґації. Падав дощ, і диспут був на ту тему, чи може єврей бути селянином, а селянин — євреєм. Крізь сон я чув, що Буценко підрахував, що євреї мають сто тисяч десятин землі, а коли б усі євреї були хлібороби, то мусили б посісти два мільйони двісті тисяч десятин землі.
Падав дощ, і я не дуже слухав того диспута. Нехай но не подумає читач, що нецікаво мені було те, для чого я їхав. Я допитливий філософ, я давно вже винайшов, що селянин — це не національність, а єврей — це не професія, і перевіряти своїх висновків у диспуті не збирався. Крізь сон я міркував, що я можу перевірити свої висновки там, де живуть селяни-євреї. Падав дощ, і я, мабуть, заснув.
132
