Цілу годину ці двоє керували зборами, де дорослих було більше, як дітей. Коло дверей спинився старезний дід, що колись за свого єдинака сина подав супліку особисто цареві Ніколаю другому. Він став тоді був на коліна і тримав над головою «прошеніе». Ніколай спинився — і супліку взято з рук старого.
Цей самий одважний старий, одначе, мовчав і слухав, що казала комсомолка, а в належних місцях кивав жовтою головою.
Цілу годину оті двоє дітей керували зборами.
Не думаю, щоб існували на світі нації, де б діти могли керувати вічем дорослих людей. Навпаки, звичаєм, що старіші люди, то більше їх ціниться. Ходить поговір, що в Парижі навіть проститутки тим дорожчі, чим старші, і що зовсім стара проститутка становить, так би мовити, цінність у загально-паризькому маштабі. Правда, згадалося мені, є така порода птахів, що про неї говориться в Брема. Живуть ці птахи в нетрах бразілійських лісів, а також у лляносах і пампасах. У цих птахів дорослі екземпляри дуже скоро втрачають працездатність і займаються тільки тим, що пурхають межи ліян і цвірінькають на всякі голоси. Молоді ж пташенята цієї породи добувають корм і годують своїх батьків. На колір ці птиці зелені з фіолетовим хвостом.
Але то птиці, а це були живі і робучі люди, що працювали, добуваючи в поті лиця свого хліб, і то не символічний, а самий справжнісінький хліб. Та, щоб признатися щиро, і птиць тих я сам вигадав. Немає і птиць таких, а паче людей.
Я почуваю, що ті ідеалісти, хто вважають літературу за підручник хорошого тону і морального поступування, присікаються до мене з запитанням, як я сам, філософ під кепом, задивляюся на описуваний мною факт. «Чи це добре, чи це зле?» — запитують ці люди з властивою їм ориґінальністю мислення.
— Не знаю, — одповідаю я, — чи це добре, чи це зле і чи відповідає це «ідеалам істини, добра і красоти», як мовляв колись один липовий професор з катедри Державної
142
