Стурбовані й перелякані кинулися земляки його шукати. Його ніде не можна було знайти. І лише надвечір вияснилось, що він замотавши собі руку рушником, пішов у сусіднє селище гуляти до кума, а може й косити.
— Нема єврея дома, пішов косить!
Любі мої куми і сватове з Старобільщини, що козакували колись з моїм дідом, що для вас я пишу цю книгу і для дітей ваших, і для дітей дітей ваших. Жаль мене бере, але книга моя кінчається, як кінчається все гарне на цім невдалім світі.
Та хоч ми і виїхали з Маном з степового перестанку Ґалаґанівки, прямуючи на Запоріжжя і Харків, але на цім не скінчилася подорож у єврейські колонії.
Чи не доводилося вам, щирі мої куми і сватове, одштовхнувши човна від берега тихого Айдару, бачити, як довго ще після того потопає й поволі виринає з води ніжне стеблиння молодого рогозу і ще якої сочистої річкової рослини. Уже од'їхав човен і далеко зостався рогіз, а все він киває й дихає наче у вогких обіймах Айдару.
Уже сіли ми в вагон уночі і розташували на чім собі спати — я рукзака, а Ман портфеля — ніяких більше речей не було в Мана, окроме портфеля, і він покладав свою голову на доповідь про Івана Франка і на новельки французького поета; уже налагодилися ми спати, а все ще не скінчили подорож у єврейські колонії; вони кивали нам і наче дихали, то потопаючи в пам'ять, то випливаючи знову, як серед рогозу голий і мускулястий дядько в плякаті про рятування потоплих.
У темних вікнах ніч гула й гуркотіла, наче тисячі доджів мчали ріллею, везучи тисячі делеґатів у тисячу «Нових Зір». І от поруч за переділкою завелася тиха селянська розмова.
Про неврожай була розмова і про лошицю, що здохла, і про податок, щоб він здох, і про чоботи, що дорого, і про іншу всяку селянську потребизну і справу.
181
