і котить його, накопичує в розколини степового ґранітного підґрунту. Болгарин везе курай гріти куфнята і жмут кураю він кладе коло порогу обтирати ноги.
Цікаво було дізнатися, як ставиться бідний болгарин до созу. Коли він приходить до созу, як до своєї хати, як колективний хазяїн, то перед ґанком, поруч із залізкою, він, мабуть, покладе жмут кураю і сам, перший обітре ноги. Коли ж він плаче за кавърма, він упхається в дім созу (може в колишню свою хату) з закаляними по халяви чобітьми. Кавърма вразила уяву високошановного отця Чарлза Кінгзлі й він розповів про Гуачаро.
«Кева дель Гуачаро пробиває вертикальний фас скелі. Вхід цей дивиться проти півдня й утворює коридор уширшки на вісімдесят футів і ввишки на сімдесят два фути…
Гуачаро покидають печеру, коли спадає ніч, надто, коли то ніч місячна. Це мало не єдина, відома для нас, нічна зерноїдна птиця; форма ніг на очі показує, що вона не хижа як от сова. Гуачаро годується з дуже дерзких горіхів, як от горіхоїд і нічна ворона, що теж гніздує в пощепинах скель.
Важко й уявити собі, не чушви, страшний галас від тисяч тих птиць у темній частині печери; його можна дорівняти хіба до кракання наших гайворонів, що живуть громадами в соснових борах півночі й лаштують гнізда на деревах, що верхів'я їх прикро одне коло одного. Прикрий, пронизливий крик гуачаро б'є об камінні бані і повторюється луною з глибини печери. Індійці показали нам гнізда тих птахів, попристроювавши смолоскипи на довгих дрючках. Гнізда були на п'ятдесят чи на шістдесят футів над нашою головою в конічних ямках — ввесь дах ґроти, поколотий ними, як решето. Ріс галас в мірі того, як ми наблизилися й лякали птахів світом наших смолоскипів. Коли галас цей на мить ущухав, ми чули здаля квиління й крик птахів з інших колін печери. Здавалося, ніби зграї перегукувалися між собою.
Індійці заходять у Кева дель Гуачаро раз на рік, коло середини літа, озброєні довгими дрючками, якими вони
21
