таки, знаєте, в кожного своє сімейне життя, свої сімейні деталі, що не хочуть потрапляти під перо.
Тому нас відведено до сільради чекати, поки знайдеться вільна кватиря. Уночі невідомими ще морями й затоками багна побрели ми з соцьким до якогось з незчисленних Дженкових. Даний Дженков, виявилося, вдома, та коли його дружина дізналася, хто це стукає, вона пояснила, що Дженков хворий і сьогодні навіть цілий день не вставав з печі. Соцький розводив руками й ми вирішили повернутися до сільради.
Суворо вислухав секретар сільради доповідь соцького вночі при тьмавій гасовій лямпі. Рішучою рукою узяв він другий клаптик паперу і інше намалював прізвище. Знов уночі невідомими ще морями й затоками багна відведено нас до одного з незчисленних Паскалових. Крізь щілину в дверях сонний Паскалов пояснював, що квартиря в його є, але постелі немає. Нам уже набридло пливати грязюкою й вертатися до сільради, отже ми вирішили спати на своїм, на власнім кожусі й накриватися газетою. Заспокоєний соцький побрів додому й ми увійшли в хату.
Отже ми з вельмишановним отцем Чарлзом Кінгзлі увійшли на реквізовану територію й сіли до столу (тобто сів я, а отець Кінгзлі залишився покищо в мішку) і повелися розмова. Стіл болгарина Паскалова ввесь застелений був книгами й газетами. Сам Паскалов читав газету «Колективно поле», яка «излази в Коларовка 12 пъти в месец» у скількости «4000 броя» і жінка його слухала. Дівчина Ніна, восьми років з роду, читала вірш Сосюри в українській читанці. Хлопець Митьо шести років слухав вірша і очевидно вчив його напам'ять. За книги й була мова і за газети й за мови російську, українську та болгарську. Паскалов обстоював, що йому найлегше по-російському, дівчина Ніна стояла за українську, а ми з хлопцем Митьом підносили мову болгарську.
«Кирбит» сказав Паскалов, «а по-нашому буде отак, як
37
