«Нарешті, ви вмерли за скілька десятків років до нашої ери. Ви не бачили світової війни і ви не дожили до революції. Тільки через це я й наважився вас узяти з собою, бо живий ви прокляли б нас, як проклинають нас ваші колеґи по всьому світу.
«Ваша правда. Цифри ці нам не цікаві. Це наші цифри. Це в нас народилася ще одна дитина з тих, що, граючись і бавлячись, поруйнують ваш світ. Ці цифри це наша кров, наша радість наше майбутнє. Отже, отче, бувайте здорові».
Сказавши це, я викинув святого отця Чарлза Кінгзлі за вікно в грязюку. Там саме стояв колгоспівський гиндик. Він роззявив дзьоба й ковтнув преподобного отця Чарлза Кінгзлі, попа, письменника, подорожнього й ботаніка. Так у череві гиндиковім, немов Іона Вочревісущий, загинув критичний піп Чарлз Кінгзлі, виконавши свою ролю горохового блазня, що розважає читача, коли в оповіданні потрібна павза.
У Радоловці немає семирічки. Семирічка є в Коларовці. Сорок душ радоловських дітей учаться в Коларовці й живуть там в інтернаті.
Кожен з колгоспників дав 14 пудів пшеници і три пуди «слънчогледу», з яких можна збити 18-20 фунтів «слънчогледове масло». За це управа на седмилетка годує дітей супом без жирів. У тому супі плаває, мов перлина в Індійському океані, картопля, за яку діти б'ють одне одного ложками по лобі. Хляба дають на день по одному фунту, а подекуди діти сидять по два дні без никаково хляба. Той хляб не з пшеница, а з ръж, змішаної з ечемик і кукуруз. З того часу, як дано на дітей пшеница й слънчоглед (сонях, як ваша ласка), минуло лише два місяці.
Тепер з дітей беруть ще гроші, бо райосвіті зменшено кошторис. З кого три карбованці, з кого п'ять, а з кого п'ятнадцять. Тим дітям, що за них не внесено грошей, не дають їсти й діти пішки пливуть за двадцять кілометрів грязюки додому в Радоловку.
40
