Луганському ті самі робосівці показали мені свого головного поета. Він був теж полтавець і написав цілу гору зшитків. Це були вірші. Але це були дуже одноманітні вірші в шевченковій манірі, тільки їм бракувало шевченкової сили, шевченкової ненависти, шевченкового гніву. Це були довженні варіяції про алегоричних чайок при дорозі, про символічних орлів скутих, про дидактичних козаків у жупанах і без жупанів, словом, та своєрідна продукція породжена зовнішнім наслідуванням Шевченкові, що є в кожнім селі й тепер.
Як я не пручався, а мені припоручили сім кіп таких віршів і дали точні вказівки, куди висилати гонорар. Але не тільки це я вивіз тоді з Донбасу.
Молодий хлопець, комсомолець з заводу, Б. на прізвище, скромно приніс мені свою баляду про сімох розстріляних білими комуністів. Баляда була написана українською мовою з руськими словами впереміж, алеж то була сильна проста і тепла баляда. Тільки її я наважився понести в Харкові в журнал, трохи підгладивши мову.
Баляду надрукували і хлопцеві вислали примірник журналу. За років двоє після того я стрівся випадково з одним луганським робосівцем і запитав у нього про Б.: як він живе і що пише. Я трошки побоювався, що він, окрилений успіхом, пустився паперового берега. Але я дуже здивувався, коли взнав, що він зовсім нічого не писав із того часу. Що ж він робить?
— Він зовсім нічого не пише покищо. Раз його вірша надруковано, так вирішив він, то треба учитися. Може тоді, й варто вчитися: може щось із нього вийде путяще.
Так вирішив комсомолець Б. Яка шкода, що своєчасно не вирішили так робосівці з-під Полтави. Дуже шкода, що так не вирішили й деякі відомі тепер письменники.
Помалу рушив потяг і поволі пропливли домни. На пероні станції я прочитав табличку:
ГУЛЯТЬ НА ПЕРОНІ ВОСПРЕ-
ЩАЕТЬСЯ ШТРАФ 3 РУБЛЯ
