Це образи, це одгуки це од світання
Веде завод за води неминучі
За дюни шлакові, де домни-дромадери
Бредуть крізь ночі, крізь кошмари мідні.
В неімовірним сном загружені печери.
Гай Сергійович Шайба сміявся. Ще зроду свого він не сміявся так. Не срібні дзвоники вибігали й котилися по небу між хмар, не срібні квіти сміху засівали землю між трав — ні! — грубі крики гуркотіли з його грудей, захлинаючись, спиняючи один одного, шибаючи один одного в спину, вони виринали з його веселих грудей. Уперше зроду свого сміявся Гай Сергійович Шайба.
Гай Сергійович Шайба сотав руками, ніби намотуючи на них усе мереживо довколишнього і соняшного світу. Він викидав ногами, ніби знов скидаючи з себе довколишнє соняшне мереживо світу. Він летів уперед, виміряючи ширник просторів, в одну невимірну невмирущу мить облітав навколо світу і знов на тім самім місці. Гай Сергійович сміявся на руках у своєї матері.
Невідомо з чого саме сміявся Гай Сергійович Шайба, випинаючись і випростуючись з рук своєї матері. Бо перед ним саме стояв завод.
Через весь день працювавши, зайшов завод у вечір. Через увесь день палавши, зайшло над завод сонце. На той час сонце ще циркулювало над Російською Імперією в її Малоросійській частині. Серед білі піскуваті баранці хмар сонце виливало з себе розплавлений чавун. Далі воно байдуже перекинулося за крейдяні гори і завод засвітився своїм світлом.
Немов троє марсіян, на триногих стативах стояли три домни і коло них, як п'ять круглих куль, стреміли п'ятеро кавперів. Колінкуватий удав газоочистих труб сповивав тіло доменного цеху. Три градирні, мов жирні черниці, крапали слізьми в содові озера під собою.
Весь же завод був, як ялинка. Кругом горіли свічі. Безліччю вогнів горів невикористаний газ — це було свічі. Під темною брамою заводу виходили сумні, чорні, закурені, за-
68
