щаючи слух, лоскочучи тіло, зашиваючись під шкіру — випуск чавуна. Чавун! Чавун!
Гай Сергійович Шайба зрозумів, що він помре, як майстер ливарного цеху, старий майстер вагранник. Був голод і робітники одливали сковороди, чавунки, робили запалки й міняли на хліб. Але він, старий майстер, щодня ні на мить не спізнившися, приходив у цех, роздивлявся на чавунні цурпалки і командував коло вагранки. Він був знаменитий майстер, це про нього зложилась леґенда з одливкою. Ще давно, перед війною, його звільнено з заводу за неблагонадійність. Цех став — одливка не виходила. Інженери, майстри і директор заводу прийшли в цех і наглядали за формами, за чавуном, за температурою, за шихтою. Одна одливка за другою провалювалась. Цех став — і на завтра знову з уклонами й чемними словами покликано майстра.
Крізь дикучий несамовитий свист громадської війни, через голод і холод старий майстер стояв над вагранкою. Кінець-кінцем, жінка його не стерпіла і стала віддаватись солдатам за мірку картоплі. Але старий майстер не знав і не хотів знати про це. Щоранку він приходив у цех, роздивлявся цурпалки чавуну, бракував, визначав шихту і командував над вагранкою.
І от, одного дня випало так, що в цеху ніхто не схотів робити. Він сам вибрав чавун, сам загрузив шихту і став угорі над вічком. Коли ж чавун був готовий, він кинувся вниз у вогненне молоко.
Недовго стояли робітники, як закостеніли, треба було поховати старого майстра. Вони зробили з дощок і глини форму людського тіла, підвели ківш, взяли чавун і одлили чавунного майстра. Коли прохололо чавунне тіло, вони одвезли його на цвинтар і поставили на могилі.
— Гай Сергійович Шайба отямивсь крізь дикучий несамовитий свист, коли випускали чавун. Свист умер, а він усе ще був живий.
— По краснозадому мерзавцу пааль…
Десь, з-поза далеких меж газового запаху і шересту коксового, зародився голос Кроня. Високі тополі за заводським муром вросли в огнене вікно неба. Голос Кронів умер,
78
