рації мистців змогу триматися гордовито, мати амбіції на карбованець і почувати себе не блазнями, а ніби рівноправними учасниками виробничого процесу. Треба сказати, що в капіталістичних країнах, які-небудь, припустимо, попи в сто раз важнішу роблять справу від мистців. Попи — це прекрасно організовані наглядачі. Мистці ж — дезорганізатори по самій природі своїй — раз-у-раз зраджують інтереси роботодавців і частенько дурно їдять свій юдин хліб.
Мистецтво для мистецтва
З усього сказаного ясно, що мистецтво нам майже ні до чого. Повстає підозріння, що автор хоче проповідувати „мистецтво для мистецтва“. Правда, трохи чуднувато виходить. З одного боку отака писаревщина, а з другого мистецтво для мистецтва. Поспішаю заспокоїти тих товаришів, що вже настовбурчили вуха. Я ні в якім разі не збираюсь обстоювати так ізване „мистецтво для мистецтва“. Посамперед оця формула по-при всій своїй глибокодумності і філософічній красі є логічний nonsens (безглуздя). Може існувати тільки (суб'єктивно) „мистецтво — для мистця“, і то з двох поглядів: або як завдоволення його потреби в творчості, або як джерело прибутків, що дає мистцеві змогу набувати обіди, вино, тютюн і послуги проституток. Об'єктивно ж мистецтво буває тільки для публіки, для людей, а не „для мистецтва“.
У нас дуже довго і дуже курйозно доводили на сторінках преси що „мистецтва для мистецтва“ бути не може, що мистецтво завжди має якийсь „соціяльний еквівалент“ (до речи дуже красивий але й дуже плутаний термін). Простіше і економніше було одну хвилинку подумати про зміст формули „мистецтво для мистецтва“.
