(і думок), він запливає в сферу непрямої передачі. Йому доводиться описувати словами, звуково-графічними одиницями, скажемо, фарби, не артикульовані звуки, емоції, рослини, то-що.
Отже коли при фонографічній передачі ефект залежав головне від передаваного матеріялу і тільки в малій мірі від передачі, то поза розмовним (драматичним) матеріялом, ефект у колосальній мірі залежить від способу і вмілости передачі. Почасти через це багато читачів читають тільки розмови, інстинктовно шукаючи непосередній, а не тричі зрефлектований, віддзеркалений матеріял.
Отож коли при подачі розмов треба було мати „мовне“ вухо, то при подачі іншого матеріялу треба виявити мовну винахідливість.
Слова-терміни, уживані нами повсякчас у буденному житті, вже не дають нам яскравих образів, а відразу складаються в тенденційні комбінації.
Коли скажемо в мене в голові заходить така думка: в свято цигарок не купиш, треба купити заздалегідь, бо не буде чого курити, то в цім реченні слова-терміни „цигарки“ та „курити“ образів у мене не викликають, а являються так сказати „алгебраїчними знаками“.
Цей факт — дуже вигідний для науки — часто стає на перешкоді оповідачеві, коли він хоче викликати конкретну уяву — образ якоїсь речи.
Для цього в оповідача є два засоби: один — це порівняння; другий це — поновлення (остранение).
Порівняння (образна мова) — спосіб прекрасно відомий з підручників словесности і я на нім не спинятимусь. Поновлення ж (остранение) вимагає пояснень. Припустім я хочу подати процес куріння так, щоб він по новому був представ перед читачем. „Порубане
