доводиться співати лазаря, що на жаль дуже мало позитивних типів, в російській, скажемо, літературі, а все більше трапляються негативні. Жалкують, що мовляв, у Гончарова Обломов — тип, а Штольц — не тип, а краще було-б, мовляв, навпаки. Мабуть у звязку з цим у розмові нашій слово „тип“ набуло такого неприємного значіння, щось на манір „суб'єкт“, а то й просто „сволоч“[1].
Отаким робом у людей, що перебувають під впливом учителів словесности (а ми всі до деякої міри цьому впливові підлягаємо), починає складатися уявлення, що головне завдання письменника це створювати „типи“ і що більше він отих типів наробить, то більший він письменник.
Легко побачити з якої філософії чи платформи виходить така теза. Це непосередній висновок з тієї теорії, що „мистецтво є один із способів пізнання“. Вище ми рішуче одкинули цю теорію, хоч її підпирає авторитет одного з найкращих наших філософів Г. В. Плеханова. Правда, ледве чи сам Плеханов обстоював-би тепер цю думку як теорію. Ми пропонуємо в додаток до вищенаведених аргументів зважити ще ось що:
Ніхто не буде всерйоз трактувати мистецтво, як методу пізнання математичного, фізичного, біологічного то-що. Очевидно за ним можна було-б визнати тільки одну сферу пізнання — психологічну (виключивши мистецтво як сліди колишнього, тепер невідомого життя, де ми користуємось ним volens-nolens за браком кращих джерел). Нехай-же тепер кожен по чистій совісті скаже, яке знання людської психіки дала йому література в той час, коли він сам ще не знав
- ↑ Один робфаковець на запит, що значить слово „суб'єкт“ відповів, що це щось на штиб „дурня“.
