він не був, але він сховався добре, і це здалося йому таким забавним, що він засміявся вголос. Блискавки спалахували, грім гремів, і тропічна злива лилася над його схованкою — а вона зоставалася суха, бо вхід був зі споду схованки. Блискавиця раз-у-раз освітлювала його притулок і дозволяла йому пересвідчились, що рана його була несерйозна, — куля пронизала м'ясисту частину. І витягши носовичка з кишені салдатського мундиру, він швидко зімпровізував сяку-таку перев'язку. У другій кишені він знайшов плитку табаку, одкусив добрий шматок і, лежачи горілиць, стоїчно чекав на те, що фортуна могла надалі мати для нього в запасі.
Не зважаючи на ранку, що таки боліла, Комбо Картер спав, поки його не збудили голоси коло входу до його притулку. Сем Джонсон балакав з купкою своїх хлопців.
— „Чудне діло, я, здається, зроду не бачив такого“, сказав Джонсон: „Він щез, як та мара“.
— „Це через шторм“, сказав другий: „Він утік під захистом бурі, коли ось-ось мусили його взяти“.
— „Але як то вийшло?“ спитав хлоп'ячий голос: „Поліцейські присягаються, що вони були вже коло нього, коли знявся шторм, — оце тут, біля вашого паркану. Я не дав-би йому втекти, даю одрубати собі руку! Я певний, хоч що, що він десь тут, на березі. Коли ви нічого не маєте проти, містер Джонсон я-б ще разочок подивився тут“
— „Дивіться, прошу, мастер Страттон“, одповів власник гамарні: „Але ми повивертали тут усі кутки догори ногами — і хоч-би що! Я гадаю, як на мене, то він ухопив човна і тепер десь на морі“.
