Сцену, при якій Клейтон розповідав свою останню байку я згадую дуже живо. Сидів він мало не ввесь час у куточку старовинної лави коло широкого відкритого каміну; Сандерсон сидів поруч його й курив брозлівську череп'яну, що носить його ім'я. Був також Івенс і Віш, чудо серед акторів, ще й дуже скромна людина. Ми всі поприходили до Мермед клубу цього суботнього ранку, окроме Клейтона, що вже був мав там тієї ночи — це і дало йому зачіпку для його оповідання. Ми були грали в ґолф, аж поки не стало поночі, потім ми пообідали й були в отім спокійнім, доброзичливім настрої, в якім люди можуть слухати байок. Коли Клейтон почав, ми, ясна річ, думали, що він бреше. Можлива річ, що він таки й справді був брехав — про це читач швидко зможе сам судити незгірш від мене. Він, що-правда, почав так, наче розповідаючи факт, але нам здавалося, що це просто була його вічна неминуча манірність.
„Я кажу“ — сказав він, довго дивившись на фонтан іскор з поліна, що розворушив Сандерсон — „бачите, я був тут сам останньої ночи, ви чули?“
