„Гм“ — сказав Віш.
„Здається, я не дійшов до ґанку на один момент, коли він спостеріг, що я був там. Він прикро до мене повернувся й я побачив обличчя молоденького хлопця, м'який ніс, ріденькі, маленькі вуса, кволе підборіддя. Так ми один момент стояли — він дивився на мене через одне плече — і дивились одне на одного. Тоді він, видима річ, згадав своє високе, призвання. Вік повернувся зовсім, вип'яв своє обличчя, звів угору руки, розчепірив пальці, от як звичайно привид, — і пішов на мене. В цю мить його спідня щелепа опустилася й він зробив отаке тоненьке, протяжне „Бу-у“. Ні, це не було таки страшно аніяк. Я оце був пообідав. Я був випив пляшку шампанського і, на самоті бувши, дві чи три — може навіть чотири чи п'ять шклянок віскі, отже я був твердий мов та скеля і злякався не більше як коли-б мене напала зелена жаба. — „Бу-у“ сказав і я. „Нісенітниця! Вам тут не місце. Що ви тут робите“?
— Я міг бачити, як він знітився: „Бу-у“ сказав він.
„Буу-уу! Хай мене повісять! Ви член клубу“? — спитав я і саме щоб показати, що мені на нього тьху! я пройшов через край його тіла й налагодився засвітити свічку. — Ви член клубу? — повторив я, дивлячись на нього збоку.
Він посунувсь трішки, так щоб випростатись від мене, і його поводження зробилось ніякове. — „Ні — сказав він, одповідаючи на невпинний запит моїх очей. — Я не член клубу — я привид!“
„Так, добре, але це ще не дає вам права на вхід до Мермед-клубу. Може тут є хто небудь, кого ви хочете бачити, чи що?“ І працюючи як-
