Всякі зла — тюрму та інше — я стерпів: при ласці Бога добре почуваюся. Живу як можу і так промишлятиму поки небо не стане ласкавіше для мене. Хай Христос береже тебе”. — Наводимо ці уривки з листів Макіявеллія і бачимо, що не був він — як дехто каже — атеїст, цинік: був він син своїх часів. Його син, Франческо, до свого приятеля в листі каже: „Батько одержав потіху св. релігії, залишаючи сімю у великій нужді, як ви це знаєте”. Умер Н. Макіявеллі 22 червня 1527 року, залишивши дружину й пятеро дітей.
З нагоди 500-ліття народин Н. Макіявеллія, є філософи, що втягають його до „сучасних модерністів” задля його неясної постави до реліґії.
Один же з найглибших біографів Макіявеллія — Р. Рідольфі — наводить листа сина Макіявеллія, в якому цей говорить, що його батько в останніх часах свого життя не був „тією сатаною”, як про нього думають. Та й люди помірковані кажуть: „Хто може зійти в душу людини? Хто може збагнути тайни, містерії її? Хто може ствердити, що думав Макіявеллі, які були в нього душевні відрухи в його останній хвилині?”…
