відношення між „героями” і „юрбою”, між волею і матерією, — маса питань, якими й тепер постійно займаються соціологи і політики. Крім того, у найглибшій таємниці свого єства був він, мабуть, естетом, бо дивився на життя як на поле для „метчу”, розріжняючи на кім лише „добрі тяги” і „злі тяги”, ті що ведуть до виграної і ті, що кінчаються поразкою. Усім тим, що обурюються „аморальністю” макіявеллізму і його проповіди в наші „гуманні часи”, хай відповість знаний сучасний італійський соціолог, Вільфредо Парето: „Яке велике є неуцтво деяких наших сучасників, які й не є у спромозі оцінити ваги питання, що його вистудіював Макіявеллі, а якому вони протиставлять сентиментальні й етичні теревені, позбавлені всякої наукової вартости: а тим часом, із смішною претенсіональністю уявляють вони себе обізнаними в політичних і соціяльних науках”.
Ці „учені” добре зробили б, якби замість Толстих, Франсів, Шовів, Таґорів, Марксів і Декобрів, Еренбурґів та Ґорких та їх українських епігонів, що з побожною облудою підлещуються найнижчим інстинктам маси, — перестудіювали твори великого фльорентинця. Може його „кєнтаврська” філософія випростувала б їх зігнутий хребет, навчила відріжняти людність від людськости, а ідеалізм від її ідеалізування.
З вдячністю згадуємо цього „амораліста” і його культ держави, читаючи в наших, що „суве-
