кали впливу потужних чужинців. І в цьому випадку хай мені вистачає приклад хоча б Греції. Римляни піддержували там Ахайців і Етолійців, понизили королівство Македонців і прогнали Антіоха. І хоч Ахайці та Етолійці заслужили у Римлян на те, щоб їх держави розрослися, то на це Римляни ніколи не дозволили; ні Пилип не зумів переконати їх щоб були його приятелями, не понижуючи його; ні потуга Антіоха не могла зробити того, щоб вони згодилися, щоб він у тій провінції рядив якоюбудь державою. Бо, в цих випадках, Римляни робили так, як усі мудрі володарі мусять робити. Володарі повинні мати на увазі не тільки теперішні халепи, а також і майбутні та зараджувати їм усім своїм спритом. Бо, передбачивши їх заздалегідь, легко можна їм зарадити; а вижидаючи аж вони зближаться, уже пізно на лік, бо недуга стала невилікувальна. Це таке саме, як — по думці лікарів — із сухотами: на початку легко їх вилікувати, але важко розпізнати їх; а з ходом часу, не розпізнавши їх на початку, і не вилікувавши їх, уже легко можемо їх розпізнати, але важко лікувати їх. Так воно є й у державних справах: бо пізнаючи заздалегідь — на це здатний лише мудрий — зло, яке родиться у державі, його виліковується швидко, але як ми, не знаючи про нього, допускаємо, щоб воно розрослося так, що кожен його пізнав, тоді ліку вже немає. Отож, і Римляни, бачучи заздалегідь якесь лихо, завсіди йому
