напастувати вагалися, — той, хто все те схоче робити, не знайде ніде найсвіжіших прикладів як у чинах дуки Валєнтіна. Лише одно можна йому закинути: що допустив на папський престіл Юлія II. У цьому випадку вибір його був невлучний. Бо, як уже сказано, як не міг перевести вибору папи, якого хотів, то мігби був не допустити, щоби папою став той, якого не хотів. Ніколи не повинен був погодитися на вибір папи з тих кардиналів, яким він зробив кривду, або зпоміж тих, які ставши папою, могли його боятися. Бо люди шкодять зо страху, або з ненависти. Ті, яким він зробив кривду, між іншими, були кардинали церкви Сан Пєтро ін Вінколі: Кольонна, Сан Джіорджіо, Асканіо. Усі інші, дійшовши до понтифікату, мусіли б його боятися, крім кардинала Де Руан і еспанців: ці з уваги на звязки і зобовязання, а той маючи за собою потугу Франції. Отож, дука, найперше, повинен був зробити папою еспанця. Не можучи зробити цього, повинен був погодитися на кардинала Де Руан, а не на кардинала зі Сан Пєтро ін Вінколі. Бо хто думає, що можні під впливом нових добродійств забувають старі зневаги, той помиляється. Тому й дука схибнув у цьому виборі, який став причиною його остаточної руїни.
