рядного майстра, у сьому фаху він багато винайшов і зробив нового, та у свій час і по праву був першим майстром-офортистом. Тай взагалі його можна вважати першим російським офортистом. Академія Художеств навіть дала йому у своїх стінах особливе помешкання аби він тілько робив свої о'форти.
Найулюбленійшим майстром для Шевченка був знаменитий Рембрандт, бо перше за все він був дивовижний офортист а друге — у Шевченка були з ним спільні погляди на світотінь, і головні плями картини, ось через що перші 5 офортів і були зроблені з картин Рембрандта: «Виноградарі», «Трапунок у купецькій конторі» і другі. У тіж часи (1858) зроблені «Свята Сім'я» з картини Мурільо; «Лісний пейзаж» з карт. Лебедева (що висить в Академії Художеств), «П'яниці» з карт. И. Соколова (належить П. А. Кочубею) — троє дядьків у шинку, «Сама собі господиня в хаті» — одпочинок, Портрет Фед. Ант. Бруні, «Вірсавія» Брюлова, «Одаліска», «Молодиці біля криниці — портрети паній Куліш та Білозерської, вони з відрами вертаються од криниці, «Українець-богомолець», «Головка», Портрет барона Н. К. Клодта і цілий ряд власних портретів. Всіх Шевченкових офортів відомо, поки що, здаеться 22, нелічачи початих. Офортами Шевченка дуже цікавилась і Академія Художеств, нагородивши його 1859 р. 5/XI званням академика.
По словам Гр. Честаховського в Академії всі тоді взивали Шевченка — «русскій Рембрандт». Робивши офорти, не кидав Шевченко й оливця, сепії, акварелі й олійних фарб, а сюжети переважно брав з історії України, як от: «Хмельницький перед кримським ханом», «Смерть Хмельницького», «Смерть Мазепи», «Кочубей» та инші, але сі роботи вимагали багато часу, великих видатків на костюми й натуру, прийшлось поневолі братись за нудні уроки, зароблять на життя і гаяти дорогий час, а часу того уже йому зосталось так мало. Даремне втішав себе Т. Гр., що він ще встигне щось зробити і у художестві і у свому власному житті. Ні! підломлене страшною неволею, життя нашого стражденика вже, як колесо, котилось з крутої гори… Страшно вимовити — більш трох четвертин того життя пішло на тяжке горе і муки і тілько біля однієї четвертини на вчення й працю, тай то здебільшого у сумних обставинах тодішнього громадського ладу.
У фаху свого любимого офорта Шевченко винайшов дещо зовсім нове. У небіжчика Гр. Честаховського[1] я часто бачив де-яку художницьку спадщину, що зосталась після Шевченка і що він тоді на розпродажу купив після «батька»: ящик зфарбами, пензлики, то-що, і між усім тим було чимало усяких дрібних струментів — якихось нарізаних по ободу коліщаток, якихось ніби долотець теж з різноманітними нарізами (пунцони); все се, по словам Честаховського, вигадував сам Т. Гр. і виробляв тими дрібними струментами свої часто дивовижні офорти. Колишній наш товариш по Академії Художеств, а нині шановний профессор її В. В. Мате, якому ми росповіли про сі фахові струменти, дуже зацікавивсь їми, яко фаховець офортиста, і, побачивши все те, уже у В. В. Тарновського, замовив і собі такі ж самї тай вживає їх, на свою славу, й понині. Другий великий майстер, небіжчик пр. І. І. Шишкін, яко правдивий офортиста, теж зацікавився Шевченковими струментами і теж замовив собі де що. Таким чином, бачимо і тут дивний одвічний закон непропадаючої сили, закон відродження і, навіть, розвою духовної спадщини геніїв.
Мимохіть снуються такі гадки — що як би тяжке заслання минуло Шевченка так, як минуло воно других Кирило-Мехводіївських братчиків ї він непереривав на страшні 10 років своєї художньої і поетичньої праці..? Неможливо навіть і уявити собі, що б він, чоловік який тілько почав наближатись до повного розквіту артистичних
- ↑ Все се придбав небіжчик В. В. Тарновський для свого музею.
