— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!
— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходімо бо, ходімо!
Ледві я доплелась до будинка. На порозі стріла панночка.
— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити, ледащо ти? Пострівай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, Боже!, аж задихалась; штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько-ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик і пані не задлялась прилізти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дізнавали від неї, поки не вселилась панночка. Почалися тоді в нас карности щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: — Бабуню, мене не шанують! Чи хто заплаче: — Бабуню! діла не роблять, та ще й плачуть! Та на всіх такеньки вадить тай вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, — молодий вік ізгадала!
Тільки й дишемо було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них, ляскотить по пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!… А вже як ті паничі коло неї!… Той поруч із нею шиється, а той з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов з боку поглядом забирає. Вонаж між ними мов тая перепеличка звивається.
— Которий то з них попадеться? — говоримо було, дівчата. — Дізнає неборак, по чім ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась велико тими гістьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати, не рада вже їм, да не відбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панничиного привіту собі: один одного зневажає, тай сваряться і гризуться. Почала вже їх
