Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся… Було мене й бють — бодай не згадувать! — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і мов лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досіб і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині у людях. Хоч не було діла важкого, так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що — сумирна собі, — може тому, що вже благенька була, ледві ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам: відразу й не розбереш; — так куди вже бійка: не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлють, вигадочки були чималі і в неї… та треба-ж колись і перестати. За мене то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви відпросимось, а в неділю й не думай. — „Розволочитесь“, було каже пані, гніваючись, — „не пущу!… Не той ще вік вам, щоб Бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати“.
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха, або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не бють десять раз на день, як от про інших чуємо.
