ту. І кажу вам, нїколи вони не йшли по горі гаєм, не постоявши на луцї, дурно не піждаввши. Не діждавши ся нїкого, хіба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нїчого, окрім тих знакомих тихих гір та деревів високих, вони йшли. Приходили у місто й наймали ся робити, де трапляло ся й що Бог насилав: воду носити, городи полоть, сїтки капусту, хати білити — усе, ще кажу, Господь їм насилав. Цїлий день вони робили — зрідко у купі, в одній господї, сливе завсїди різно по різних господах, а в вечері сходили ся на дорозї до дому. Тодї-ж бо Галин голосочок сьвіженький дзвенить — Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке ій здало ся.
Вдова слуха, часочком сама що небудь промовить про бачене, про чуте. Ппиходили до своєї хатки, до дому. Сьвітла вони нїколи не сьвітили — місяць та зорі їм замість сьвітла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгірш вдову мучило безсоннє: вона брала ся плакати якимись скудними, старечими слїзами, що від їх здавало ся, розірветь ся її покрушене старе серце. Галя обнимала її й обойко вони говорили й балакали й обойко смутили ся й обойко сподївали ся на кращі часи, поки аж вдова була втїшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь і мислоньки починали блукати й роїти ся коло усього доброго та відрадісного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачили ся з якимсь сяющими о-ми, у якомусь виблиску ї усе округи теж сяло й блищало… Жили вони, жили, поки до-
