че до міста, усе люднїйше та грукотнїйше порошить і гурчить, а тамечки, де він вбіга на гору та вже улицї будинків купами до нього приступають, який же він гучний та людний та порохний!
Той самий шлях звивавсь у лїво по луцї мякий та зелений тай ховав ся з очей геть усе по тій же луцї мякенькій. Від хатки вузенька стежка перехрещувала сей шлях і бігла до самого синього Днїпра.
І певно, що кождий, кому лучало ся мимо їхати та хатку вдовину бачити, то певно собі думав: що то за маленька хатинонька стоїть, як вона у землю увійшла й покривала ся: як віконечка скосили ся й як дашок убравсь у мох зелений і сивий. І не огорожена хатинка і нема сїней анї комори, нема садочка анї города кочо неї, тільки стара тиха груша зі зломленою верховиною. І дїтей округи скільки! А коли-б же хто звернув із шляху й вступив у хату, зобачив би той, що яка хата маленька і хоч якого людей у хатцї живе, а зовсїм вона порожня сливе. Нїчого нема, опріч лавочок та узенької полички, що стояла з ложками. Піч потріскала ся й осїла: на припічку перевернений горщик, два кілочки у стїнї, що на їх нїчого: стіл із розколиною упродовж по серединї, що на йому нїчого не стоїть: у куточку іконка з витертим лицем, повита сухими й сьвіжими квітками. А коли-б хто спитав дїточок: де ваші сорочки? Де ваша одежина? — дїтки томи показують, що їх сорочки сохнуть от тамечки на березї, а иншої одежини в їх нема.
