памяті, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила усю силу.
І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм і теж попалася розбійникам. Брат був чоловік хоробрий, — оглянувсь довкруги — гай стоїть чорною стіною одусюди, одсюди обступили люди високі, кріпкі, міцні: бачить він — негарне діло, а таки дума собі: спробую одбитись! »Сиди тихенько, сестро, — каже сестрі, — не бійся« і, обертається до розбійників, говорить: »Пропустіть, люди добрії!« А вони йому на теє: »Давай гроші, багачу!« Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. »Давай бо по волі, а то візьмемо силоміць!« — грозять вони йому й ближче підступають. Сестра заплакала, закричала й затулилася руками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою — чийсь голос її вговоряє: »Не плач, дівчино і не бійсь!« Хутенько відняла вона руки від личка й глянула, хто поперед нею стоїть, і вже довіку з памяті в неї не вийшла та краса чудова. Страх її і жах минувсь увесь і такий спокій обійняв її, що хоч жити, хоч помирати зараз — усе те зарівно. Вона склала руки, дивилася та слухала.
Одібрали гроші в брата та й пустили їх. »Багато вбогих бідолахів у світі нищить голод і холод — »памятайте!« — промовив той самий голос, що вговоряв дівчину: »Не плач, не бійсь!« — отаманів голос.
Ніхто з дівчини не зняв з шиї дорогого намиста з дукачами — вона сама зняла його й кинула отаманові під ноги, і чула від його: »Спасибі дівчино!«
З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й повяло: і місця, й обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче. Каже дівчина от-
