Мати почала його вговоряти і прохати: — Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку.
— Нене! нене! — промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь і затрепихавсь. — Чи ж ти мені не рідная мати?…
Старенька злякалась його обличчя й виду: — Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, то й мені теж буде дорогою невісткою!
І оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.
Перший рік, одружившись. Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, і стара Кармелиха казала, дякуючи Господеві, що кращої вже долі, ні діткам, ані собі не жадає вона.
Коли отсе знов засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.
З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий і на все довольний?
До чого ж ще гнати? Чого жадати?
Ото ж власне одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне,
