вить!“ Инші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісенькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов поклик який…
Кажуть люде, що-я щасливий, — я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.
Куди піду і попнуся, скрізь багач панує.
У роскошах превеликих днює і ночує.
Убогому, нещасному тяжкая робота,
А ще гіршая неправда, тяжкая скорбота!
|
|
|
|
Ой, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.
І знайшлися поміж людьми люде, що здрігалися на сей поклик і зупинялися, чекаючи наче доброго спасенного суду, несподіванного, жаданого визволення. Може не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, — „що немає в світі гірше так нікому, як бурлаці молодому,“ — почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю; а на другий день робивсь
