— Учора… Що се таке? — спитала вона, змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь, і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люде з усіх боків.
— Держи! лови! маємо! — рознеслося по тихій погоді у-ночі.
Схопили Кармеля.
— Марусе! — промовив він хутенько й тихенько, — кажи, що нічого не знаєш… чуєш мене, Марусе?
— Чую, — одказала Маруся.
Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи сьому правда; щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і як була у сорочці, розхрістана — кинулась до тата і вхопилася за його рученятами. Усіх одірвали від Кармеля, вкинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося у слід, а за возиком поспішалася Кармелева дружина з дитинкою на руках. Стара мати нездужала пішки побратись; омліваючи раз-у-раз, вона дожидала, поки запрягли для неї коня парубки, порушені духом, доторкнути до серця, непевними руками.
І привезли Кармеля у велике місто в кайданах і зачинили у камьяну, темну темницю. Багачі кричали: — „Дождавсь Кармелюк! Одже й заплата Кармелю-
