прощавшися з ненькою, став прощатися і з жінкою, й з дочкою, і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непревіденного жалю, а дочка скликнула: — „ми тебе не хочемо кидати, тату!“ — двічі чі тричі, а далі, обхопивши батька закованого рученьками, заплакала. Тим часом пронеслося поміж купою: — „Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк!… Де він? От він!“ — і ціла купа наче хвиля морська порушалася й колихалася.
Казано рушити засланцям, і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа все прибільшалася, все голосніш чулося: — „Кармелюк! Кармелюк!“ Кидано гроші з усіх боків, посилано у слід: — „помагай-біг!“
Вели матір за Кармелем, ішли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано всій купі завернутися.
— Умру я… хутенько вмру! — промовила стара мати, ледви дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скликнула: „коли б же із тобою йти!“
— Усе буде, як кажеш, — промовила вірна піддана дружина.
— Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.
— Рушать! Рушать! — і рушили. Все далі та далі. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледві вже постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки де-
